Вимоги щодо викладання основ християнської етики

Викладання предмета основи вхристиянської етики – це ціле мистецтво. Мистецтво важке. Ці специфічні уроки вимагають неабиякої допомоги у підготовці. До фахових обов’язків учителя християнської етики, крім традиційних входять і інші.

Конкретні вимоги до адекватної рефлексії професійних можливостей учителя зумовлені тим, що досягнення результатів у морально-етичному вихованні визначається педагогічною значущістю ролі особи, котра здійснює виховання.

В умовах класно-урочної системи уроки християнської етики мають такі особливості:

·  починається урок і закінчується християнським вітанням (прощанням);

·  бажаність вступу до уроку, який допомагає увійти в урок, пройнятися його духовним настроєм;

·  молитва на початку і в кінці уроку;

·  знак святого Христа;

·  зовнішня атрибутика та обладнання уроку: ікона, свічка, Біблія;

·  читання Святого Письма, відповідні форми роботи з ним;

·  пояснення на основі морально-етичного твору;

·  виведення моралі уроку.

Великого значення у процесі викладання цього предмета надається таким якостям учителя як справедливість, делікатність, зрозумілість, миролюбність, зичливість.

Дидактична структура уроку християнської етики (вимоги до проведення уроку)

Узагальнені вимоги щодо уроків усіх шкільних дисциплін поділяються на:

·  а) дидактичні;

·  б) виховні;

·  в) психологічні;

·  г) гігієнічні.

Уроки християнської етики носять інформаційно-пояслювальний характер. Вони щоразу несуть нову інформацію, пояснюють її, на ній виховують. Такий підхід у викладанні називається цілісним.

Ці уроки відповідають типу уроків засвоєння нових знань, найбільш поширеному, найбільш ефективному типу уроків. Програмою передбачені узагальнювальні уроки, уроки-бесіди, уроки-лекції, уроки-диспути, уроки контролю знань.

Хоча уроки християнської етики мають свою специфіку, та їх дидактична структура залишається трикомпонентною:

·  а) актуалізація опорних знань;

·  б) здобуття знань;

·  в) застосування знань.

Мета уроків християнської етики завжди двоєдина: пізнавальна і виховна. В обох присутня третя: розливальна. Коли формулюємо мету, стараємося уникати дієслів доконаного виду: не виховати, а виховувати, не навчити, а навчати:

1. Обладнання уроку: Святе Письмо, ікона, свічка...

2. Урок починається із взаємного християнського вітання. Не рекомендується починати урок відразу з молитви. До неї дітей потрібно підвести, а не використовувати її як організуючий та дисциплінуючий момент. Після гучної перерви діти щонайменше думають про Бога. Тому слід якомога природніше підвести дітей до душки про Господа, зробивши вступ.

3. Молитва триває одну хвилину.

4. Після молитви починається І етап дидактичної структури уроку – актуалізація опорних знань. Цей етап охоплює опитування або повторення матеріалу, потрібного для нової теми уроку. Форми опитування: індивідуальна, групова, фронтальна; усна та письмова.

5. Мотивація навчальної діяльності (повідомлення нової теми уроку) – завжди урочиста. Нею потрібно внести елемент зацікавлення до певної міри навіть заінтригувати.

6. ІІ етап уроку – здобуття знань. або пояснення нового матеріалу, на нього припадає до 25 хв. робочого часу.

Перед читанням Святого Письма можемо запалити свічку: - умовно названу “запалюванням вогника любові до Бога”. У роботі з дітьми початкової ланки використовуємо “Біблійні історії Старого та Нового Завітів”.

Після читання Святого Письма робимо паузу для того. щоб школярі осмислили, що звучало Слово Боже і починаємо збір думок дітей: неправильних, нерозумних, дивних, смішних, наївних – учні мають право на помилку.

Пояснення проводимо у два кола: перший раз - коротко, загально. Тільки основне: другий раз – детально, широко, зупиняючись на окремих моментах. Паралельно проводимо словникову роботу. Пояснюємо біблійну символіку.

Далі ведемо розмову в контексті євангельської історії чи біблійного оповідання.

При цьому поурочний матеріал групуємо у два блоки пояснення: блок біблійний та блок моральний. У свою чергу кожн6ий із блоків до зручності розділяємо на напрямки.

Пояснення матеріалу біблійного блоку доцільно подавати як у Новому так і в Старому Завітах. Прийнято вважати, що кожному символу Нового Завіту відповідає конкретний образ Старого Завіту.

Та є ряд тем, пояснення яких на основі святого Письма не є обов’язковим. Уроки християнської етики – це не уроки біблієзнавства.

Пояснення не зводимо до переказування певного сюжету з Біблії чи з твору для бесід в дусі християнської моралі – сили зосереджуємо на пошуках морального підтексту: що хотів нам цим Господь Бог сказати? Чого ми можемо з яго навчитися? – Отже, найважливішим моментом на уроці християнської етики є виведення моралі – основної думки уроку. Без цього уроку нема. Це його кульмінаційна точка. Запис моралі учнями в зошити є обов’язковим. Мораль може бути виражена основною фразою, цитатою із Святого Письма.

Якщо виведення моралі – це найважливіший момент на уроці, то найважчим є на ньому прикладів з літератури, історії, живопису, музики. Мова йде про наповнення морального блоку здобуття знань для того. щоб проілюструвати дану тему та використовувати все світське на користь релігії. Добре роблять ті вчителі християнської етики, які, уникаючи інтернаціонального космополітизму, пропонують дітям у цьому блоці українознавчий матеріал. Адже кожна нація росте “корінням в етнос, гіллям – у світову цивілізацію”; кожний народ збагачує світову скарбницю духовної культури чимось неповторним, своїм. Повинні встановлюватись між предметні зв’язки.

Необхідною є актуалізація кожної теми уроку: достатнє наведення прикладів, які б підтверджували життєдієвість теоретичного матеріалу сьогодні; порівняння обставин за часів Ісуса Христа з теперішніми обставинами.

7. ІІІ етап уроку – застосування знань (закріплення матеріалу). Це повернення до поясненого матеріалу, щоб діти краще його зрозуміли, запам’ятали. Даний структурний елемент уроку дає можливість вчителеві побачити, як він пояснив дітям тему, чи зрозуміли вони її. В окремих випадках саме на закріпленні можна поправити, ліквідувати недоліки, допущені при поясненні.

Сучасною і популярною є сьогодні на цьому етапі уроку християнської етики робота в групах – один з видів інтерактивних методів навчання. Переваги чи ключі цією роботи такі: відхід від авторитаризму; діти вчаться спілкуватись, вільно висловлюватись; йде виховання самостійності і співпраці водночас. Ділимо дітей на групи, наприклад, по дві парти учнів в одну групу, діти обирають собі керівника. Вони дістають завдання і працюють. Коли із завданням справляться, керівник групи представляє її: від імені кількох психологічно легше говорити, ніж від одного себе. В тому немає нічого страшного. Якщо учень не побоїться признатися серед ровесників, що і сам чогось не розуміє, спочатку вислухає в групі пояснення однокласника “на дитячий розум”, а кваліфіковане пояснення вчителя завжди отримати встигне.

8. Підсумок – необхідний. При підведенні підсумку стараємося бути конкретними.

9. Домашнє завдання. Час від часу – взагалі не задаємо. Домашнє завдання з християнської етики не повинно бути обтяжливим, непосильним. Наприклад: вивчити мораль уроку – думку, яку потрібно запам’ятати; дати відповідь на конкретне запитання (але не твір); виконати малюнок.

10. Молитва. Молитва повинна бути короткою, наприклад, “Богородице діво”, “Ісусова молитва”.

11. Християнське прощання.

Методична підструктура уроку християнської етики

Методична підструктура – це система методичних прийомів, форм, через яку реалізується зміст уроку. У викладанні християнської етики немає якихось особливих методів. Загалом типи методів навчання даного предмета мають схожість з методами викладання інших предметів. Крім традиційних педагогічних методів, використовуються і інші можливі комунікації з учнями. Окремі методи й прийоми є специфічними.

Навчальні методи, яких найчастіше вживаємо на уроках християнської етики, можна класифікувати так:

1. За видом навчальної діяльності:

·  словесний (розповідь, бесіда та ін.);

·  наочний (аудіовізуальний);

·  практичний (інсценізація...).

2. Щодо фази навчального процесу:

·  для активізації навчальної діяльності (читання в ролях);

·  для поглиблення навчального матеріалу (дидактичні угри...).

3. Щодо способу спілкування між учителем та учнем:

·  фронтальний;

·  груповий;

·  індивідуальний.

4. Щодо форми спілкування:

·  усна;

·  письмова;

·  змішана.

5. Щодо внутрішньої, психологічної сторони:

·  метод проблемного навчання;

·  метод стимулів, зацікавлення.

6. За логікою передачі і сприймання навчальної інформації:

·  індивідуальний (від часткового до загального);

·  дедуктивний (від загального до часткового);

·  індуктивно-дедуктивний.

7. Щодо ступеня керівництва навчальною роботою:

·  під керівництвом вчителя у класі;

·  самостійна робота учня у класі.

8. Репродуктивний метод (відтворення чи повторення готових зразків. Положень християнської етики).

9. Метод порівняння або аналогії.

Це пояснення на основі співставлення з образами із знайомого середовища. До методу проведення аналогії звертався Ісус Христос, добре знаючи, що до людей треба говорити мовою, яка б відповідала рівню їхнього життя і розуміння.

10. Людський досвід як метод також нерідко використовував сам Ісус Христос. Робив це Він для того, щоб найскладнішу думку зробити зрозумілою.

11. Метод гіпотези: допустимо, що цей метод порівняно рідше вживаний.

Наступні форми можливого спілкування на уроках християнської етики (вони є і методи):

·  тиша (О, яка вона буває красномовна чи навіть гучна!);

·  мовчання (за певних обставин його і на декілька розмов не поміняєш!);

·  усмішка (ніби провели смиком по струнах скрипки!);

·  погляд (очі душі).

Часто методи співпадають з формами.

Найбільш популярні методи, що є, водночас, злиті з формами роботи на уроці:

·  читання духовної поезії;

·  розв’язування кросвордів на релігійну тематику;

·  робота з дитячою та молодіжною християнською періодикою;

·  читання морально-етичних творів;

·  розповіді історій релігійних свят та їх виховане значення;

·  проведення дидактичних ігор;

·  робота зі Святим Письмом;

·  читання в ролях;

·  тестування;

·  вікторина;

·  ребуси, загадки;

·  завдання на робочих листках учнів;

·  розмальовки, витинанки, складачки;

·  виготовлення листівок, вертепів, писанок;

·  спів та слухання духовної музики;

·  інсценізація уривків зі Святого Письма;

·  проведення інтерв’ю.

Зупинимося більш детально на найбільш поширених методів навчальної діяльності – словесному, наочному, практичному.

Словесні методи навчання

Розповідь – як пояснення і бесіда як діалог. Це два взаємо проникаючі методи. Слово лежить в основі й інших методів навчання: інсценізація, радіоінтерв’ю, кросвордів.

Бесіда. Діалог – це найбільш інтенсивний спосіб комунікації.

Розповідь – найстарша форма навчання. Цей метод використовував Ісус Христос. Якщо читання ізолює, то розповідь завжди згуртовує слухачів.

Для розповіді необхідно:

·  знати те, що розповідаєш;

·  добре бачити своїх учнів;

·  не розповідати надто детально;

·  вживати короткі речення;

·  бажано розповідати в теперішньому часі;

·  непряму мову замінити прямою.

Що розповідати:

·  біблійні історії,

·  Євангельські сюжети;

·  історії Святих;

·  про героїв, наприклад, Січових Стрільців, воїнів УПА;

·  історії з життя дітей;

·  історії з життя тварин рослин.

Вчитель, котрий розповідає, мав би володіти наступники прийомами:

·  інтонуванням та моделюванням голосу;

·  логічними акцентами, паузами;

·  мовою жестів;

·  вмінням захопити своєю розповіддю.

У розповіді використовуємо такі мікрометоди:

·  а) закінчити розповідь (вчитель зупиняється на найцікавішому, пропонуючи дітям закінчити розповідь);

·  б) розповідь “мухами” (вчитель заздалегідь змінює у своїй розповіді слова, пропонуючи дітям виправити помилки – “виловити мух” умова мікрометоду: цей текст повинен бути дітям знайомим).

До словесних методів належать і запитання вчителя і учнів на уроці християнської етики.

Наочні методи навчання (візуальні, аудіовізуальні)

Для повноцінного засвоєння знань потрібний певний чуттєвий досвід. Особливо це стосується уроків християнської етики, де здебільшого матеріал такий, що його безпосередньо спостерігати не можемо – велика кількість абстрактних понять. Унаочнити цей предмет важче, ніж інші шкільні дисципліни. Ось чому, перш за все, треба показати в оригіналі все те, що можна показати, і задовольнити цікавість дітей. Наприклад: у церкві: ризи, посуд, престіл, тетрапод і т.д. При поясненні символічних образів, таких як “світло світу”, “сіль землі”, “хліб насущний”, приносило ці предмети – свічку, сіль, хліб на урок – функціонально демонструємо їх. Необхідно якнайбільше показувати, пам’ятаючи “золоте правило дидактики”: все, що можливе, слід представити для сприймання всіма органами чуття.

Ось предмети і засоби, які впливають на зорові аналізатори:

·  ікони (настінні і маленькі);

·  картини, репродукції;

·  ілюстрації в книгах;

·  малюнки дітей;

·  таблиці, картини;

·  фланелографи;

·  фотографії, слайди;

·  відео, телевізор.

Вважається, що ікона має більшу силу, ніж слово. Про це гарно сказав навіть св. Василій Великий, котрий, як відомо, чудово володів даром мови. На його думку, малярське зображення більше впливає на віруючих, ніж слово, а ікони привертають увагу християнина сильніше, ніж книги. Прийнято вважати, що є місця в душі людини, куди не добереться слово, туди добереться пензель, а куди дістане пензель, туди сягне звук музики...

Загальні принципи візуальних методів:

1. Зображення має:

·  виражати основну думку (тему);

·  викликати (основну) релігійне враження, тобто, його зміст має перевищувати зображувальну діяльність;

·  мати значення для духовного життя;

·  бути доступним для сприймання дитини, тобто, відповідати особливостям психологічного розвитку даної вікової категорії учнів;

·  для молодших школярів бажано, щоб зображення мало кольорові та містило багато деталей.

2. Способи використання аудіовізуальних засобів:

·  Використання наперед підготовлених матеріалів (ікона, картина, малюнок...);

·  Творчість самого вчителя у класі (малюнок, співає, грає, запалює свічку...);

·  Образотворча діяльність самих дітей;

·  Практичні методи навчання;

·  Інсценізація. Пантоміма. Інтерв’ю.

Інсценізація використовується для поглиблення навчального матеріалу. Для дитини найважливіша в ній її власна присутність. Учні вживаються в роль, ототожнюють себе з героями, персонажами, беруть з них приклад. Найцінніше в інсценізаціях – їх репетиції, коли проявляються допомога, дружня порода, взаємовиручка.

Практичні поради для проведення інсценізацій:

·  Намагатись утримувати робочу дисципліну.

·  Сучасна атрибутика – символічна: елементи одягу, меблів...

Прийнято, що в східній традиції:

·  Бога-Отця представляє тільки глос;

·  Матір Божа – Її фізична присутність, але Вона не говорить.

·  Ісуса Христа грає сам вчитель.

На уроках християнської етики інсценізують, як правило, уривки:

·  зі Святого Письма Старого і Нового Завітів;

·  сценки з життя Святих;

·  ситуації шкільні, сімейні, громадські (т.зв. рольові ігри).

Пантоміма цінна тим, що в ній беруть участь діти, які мало говорять. Мовчать, котрі не можуть виразити себе словом.

Цінність інтерв’ю у тому, що в ньому дитина скаже те, чого саме по собі б не сказала і руки не підняла б.

До практичних видів діяльності можна віднести:

·  читання в ролях;

·  написання листа чи відповіді на лист;

·  педагогічні етюди (моделювання конфліктних ситуацій та їх християнський розв’язок).

Яким би методом не користувався вчитель на уроці, не метод вирішуватиме успіх справи, а любов до дітей. творчий пошук, діяння Духа святого.